Актуальність проблематики цієї статті обумовлена тим, що сучасна організаційно-функціональна структура державного управління пенітенціарною системою України характеризується відсутністю з’єднувальної ланки між виконанням кримінальних покарань та соціальної роботою з правопорушникам. Через цю причину чинний інститут покарання з випробуванням (ст.75 КК України) є надзвичайно формальним та унеможливлює досягнення цілей покарання, передбачених кримінальним законом. Необхідність прийняття Закону України «Про пробацію» обумовлена відсутністю в Україні законодавчих умов для проведення соціальної роботи з особами, які притягаються до кримінальної відповідальності, та засудженими, а також здійснення індивідуалізованого нагляду за ними в умовах вільного суспільства
Проблема наукових дискусій і практичних обговорень української моделі пробації, на нашу думку, полягає в тому, що пробація переважно сприймається у статичному контексті, як усталена й незмінна концепція. Проте спробуємо сфокусуватися на трансформації поглядів на неї.
Піонерами соціальної роботи зі злочинцями стали англійці та америкаці. На початку XIX століття деякі британські судді (М. Гілл, К. Кокс) за своєю ініціативною почали впроваджувати в діяльність своїх судів практику винесення вироків із виключно формальним покаранням для неповнолітніх у вигляді одного дня ув’язнення з одночасним застосуванням нагляду з боку роботодавців або батьків [5, c. 14].
Пробація в Україні 
